УДК 334.012.82:330.341.1

ФУНКЦІОНУВАННЯ АГРОПРОДОВОЛЬЧОЇ СФЕРИ РЕГІОНУ НА ЗАСАДАХ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

І. О. ІРТИЩЕВА, кандидат економічних наук, докторант

Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України

Постановка проблеми. У сьогоднішніх умовах жодна країна, а тим більше регіон, не може охопити все розмаїття сучасного виробництва. Тому гостро постає питання узгодження структури народного господарства з можливостями участі у міжнародному розподілі праці, з політикою формування виробничої структури інших країн. Особливо важливою ця проблема є для малих країн з обмеженими ресурсами, що найбільш всього залежать від зовнішнього ринку. Обмежені ресурси достатні для лідирування лише у небагатьох галузях. Створення новітніх технологій і підвищення таким чином "мінової цінності" дає змогу таким країнам задовольняти потреби суспільства за рахунок імпорту товарів. При цьому високорозвинуті галузі перетворюються у "тягові" авангардні технології, які створюють основу для розвитку спряжених (допоміжних) галузей.

Стан вивчення проблеми. Г. Жарковський вказує, що в сучасних умовах НТП може реалізовуватись лише комплексно, у взаємодії і взаємному впливі всіх галузей народного господарства, через які проходять життєві цикли виробів (продукції) різного призначення і застосування [6, С.12].

Сьогодні в регіонах та у країні в цілому авангардні і допоміжні технології різняться за технічним рівнем. Ця різниця характеризується і відмінностями у придатності до технічного удосконалення. Таким чином всередині території країни та регіонів спостерігається "технологічний розрив" між галузями, між науково-дослідницькими закладами, між передовими підприємствами і тими, що відстають у розвитку. Нажаль у міжнародному аспекті в Україні відстають у розвитку саме ті галузі та підприємства, які зайняті основними технологіями: промисловість, сільське господарство. Така ж ситуація спостерігається і на рівні регіонів.

Я. Побурко та Я. Пушак до числа основних результатів соціально-економічної діяльності регіонів відносять інвестиційно-інноваційну діяльність, яка характеризується наступними показниками: обсяг інвестицій в основний капітал; обсяг інвестицій у житлове будівництво; обсяг введення в дію основних фондів; обсяг введення в дію житла; обсяг освоєних інноваційних видів продукції; обсяг впровадження технологічних процесів; обсяг фінансування завдань, що виконуються в рамках програм із наукової та інноваційної діяльності; обсяг виконаних наукових та науково-технічних робіт за завданнями, що виконуються в рамках програм із пріоритетного розвитку наукової та інноваційної діяльності [13].

Є. Моліна вказує, що інноваційний характер регіонального розвитку проявляється насамперед у розширенні списку суб'єктів соціально-економічного розвитку регіону, формуванні нових джерел і механізмів розвитку, зміні функцій і задач органів територіального управління, критеріїв оцінки соціально-економічної ефективності перетворень і змін [10]. Населення регіону і в першу чергу його економічно активна частина, його інтелектуальний, соціальний, інноваційних і інвестиційний потенціал стає домінантною складовою соціально-економічного потенціалу регіону. На нашу думку, цей особистий потенціал так чи інакше має реалізовуватись через підприємства, точніше, через можливості господарського комплексу регіону.

Завдання та методика дослідження. При розробці механізмів управління соціально-економічним розвитком в регіонах необхідно враховувати багато факторів. Потрібна наскрізна розробка і планування діяльності. Проведення наукових досліджень щодо сталого розвитку на інноваційній основі потребує досконалого вивчення.

Результати дослідження. Трансформаційні процеси в аграрному секторі створили передумови для зацікавленості агроформувань в інноваційній продукції. Сільські господарі намагаються мінімізувати витрати виробництва та забезпечити високоприбуткове виробництво.

Інноваційна діяльність - це процес, який охоплює комплекс дій від пошуку нових ідей до втілення їх у конкретну інноваційну продукцію, тобто до їх реалізації. У Законі України "Про інноваційну діяльність" вона визначена як одна із форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу.

Механізм стимулювання агроформувань щодо реалізації інноваційних проектів повинен передбачати першочерговість отримання ними довгострокових кредитів на придбання технічних засобів і технологічних ресурсів, зниження податкового тиску, створення агроінноваційного фонду та регулярне наповнення інфраструктури ринку інноваціями з тим, щоб задовольняти ними потреби товаровиробників. Більшість сільськогосподарських підприємств не мають необхідних коштів для простого і розширеного відтворення, впровадження інновацій. У міру стабілізації галузі зростатиме усвідомлення необхідності прискорення розвитку науково-технічного прогресу, переходу аграрного сектора на інноваційну модель розвитку.

Інноваційні можливості регіонів напряму залежать від потенціалу народногосподарського комплексу, що знаходиться на їх території. Утворена за радянських часів територіальна структура народного господарства в своїй основі збереглася до теперішніх часів. А це означає, що регіони практично не мають закінчених технологічних циклів виробництва. Виняток складають деякі підгалузі сільського господарства та промисловості. До таких можна віднести підгалузі що утворюють агропродовольчу сферу регіонів.

Агропродовольча сфера, як правило утворюється у межах регіону. Її роль полягає у тому, що комплекс підприємств агропродовольчої сфери не тільки забезпечує ріст економіки та досягнення певних фінансово-економічних результатів але й визначає рівень і якість життя населення території.

Згідно існуючих теорій мотивації біологічні потреби належать до першого рівня, а серед них найважливішою є потреба у харчуванні. Цим обгрунтовується висока роль агропродовольчої сфери економіки регіонів та країни в цілому. Товари харчування належать до товарів першої необхідності, а витрати сімей на їх придбання займають найбільшу питому вагу у структурі сімейних бюджетів у нашій країні.

Виробництво товарів харчування охоплює аграрні та промислові технології, тобто пов'язує сільське господарство з харчовою промисловістю єдиним технологічним ланцюгом. Високе значення харчової промисловості та сільського господарства розкривається у контексті проблеми продовольчої безпеки. О. Варченко вказує, що проблема продовольчої безпеки завжди займає провідне місце у загальній національній безпеці кожної країни, оскільки є обов'язковою умовою і передумовою соціальної та економічної стабільності держави [2]. Він зазначає, що продовольча безпека є офіційно прийнятим у міжнародній практиці поняттям, яке використовується для характеристики стану продовольчого ринку країни або групи країн а також світового ринку. Продовольча безпека розглядається як забезпечення гарантованого доступу всіх жителів планети, країни, регіону до продовольства у будь-який час і обсягах, необхідних для забезпечення активного і здорового життя.

Харчова промисловість є однією з провідних структуроутворюючих галузей української економіки [8].

І. Матюшенко та Є. Федоренко вказують, що в останні роки в Україні спостерігається значний ріст виробництва у харчовій промисловості та деяких інших галузях, чому сприяло те, що продукція цих галузей знаходить свого кінцевого споживача на внутрішньому ринку, а експортно-орієнтоване виробництво сировини і продуктів первинної переробки. В Україні - це виробництво, що цілеспрямовано витісняється високорозвинутими країнами у інші країни світу [9].

С. Онисько вважає, що роль вітчизняних сільськогосподарських підприємств у продовольчому забезпеченні країни неухильно знижується. Основними виробниками сільськогосподарської продукції стали дрібні господарства селян [12]. Він вказує, що такі господарства відрізняються від сільськогосподарських підприємств не тільки розмірами та особливостями технологій виробництва продукції. Це зовсім інший соціально-економічний тип господарства, для якого характерна натуральність виробництва, орієнтованого на продовольче забезпечення господарюючої сім'ї. Лише незначна кількість таких господарств має товарний характер.

Ми не можемо погодитись з С. Онисько відносно основ діяльності дрібних господарств населення, адже у Південних регіонах України сьогодні все частіше зустрічається розподіл і спеціалізація сільських населених пунктів за видами вироблюваної у дрібних господарствах продукції, існують навіть спеціалізовані ринки (відомі далеко за межами регіону і навіть країни), що концентрують продукцію дрібних господарств. Особливо це стосується овочівництва та вирощування фруктів.

В. Чеботарьов розглядає структуру АПК як складну багаторівневу систему явищ та відносин відтворення [15]. Її зміст найбільш повно розкриває сукупність процесів у функціонально-галузевій, матеріально-речовій і соціально-економічній сферах. Сучасна структура агропромислового виробництва України характеризується диспропорційністю та незбалансованістю глибинного характеру.

Однією з головних проблем агропродовольчої сфери, на нашу думку є узгодження інтересів та забезпечення спряженості потужностей підприємств малого та середнього бізнесу, що діють у сфері АПК та великих підприємств харчової промисловості, що входять до складу харчових монополій.

В сучасній науковій літературі при розгляді інноваційної складової розвитку регіональної економіки дослідники роблять ставку на малий бізнес. Л. Безчасний вказує, що особливістю сучасного ринку є посилення конкурентоспроможності малого та середнього бізнесу, що проявляє більшої гнучкості, адаптивності, винахідливості [1].

В. Гриньова та О. Ястремська вказують, що механізм реалізації стратегічних програм економічного зростання має враховувати, зокрема, підтримку малого та середнього бізнесу [3].

Втім, досвід останніх років показує, що малі підприємства у сфері виробництва продовольства втрачають свої позиції. Прикладом може служити стрімке скорочення консервних виробництв у південних регіонах України. Це пов'язано із процесами інтернаціоналізації виробництва. Посилення впливу харчових монополій веде до поглинання малих підприємств або припинення ними діяльності.

О. Задорожня вказує, що при будь-яких механізмах господарювання має бути реалізований єдиний алгоритм господарських реформ:

  1. Визначення вихідного ресурсного потенціалу суспільного виробництва за основними галузями та групами виробництв.
  2. Розробка пріоритетних цілей структурних реформ на ранній період, виділення галузей виробництв, регіонів, розвиток яких необхідно стимулювати у першу чергу.
  3. Визначення об'ємів ресурсів, необхідних для прискореного розвитку виділених галузей і виробництв під розрахований об'єм їх продукції на протязі розрахованих строків.
  4. Розробка заходів, необхідних для ресурсного забезпечення галузей [7].

В. Гусев вказує, що одним з головних заходів державної інноваційної політики щодо інноваційної реструктуризації національної економіки має стати сприяння створенню ефективних у сфері інноваційної діяльності транснаціональних вертикально інтегрованих структур (таких, як промислово-фінансові групи) на галузевому рівні і горизонтально інтегрованих структур (таких, як промислові кластери) - на регіональному рівні, які призвані стати центрами міжнародного трансферу передових технологій, а також залучення інвестицій і венчурного капіталу [4].

У зв'язку з цим цікаву думку висловлює Б. Титаренко. Він вказує, що в Україні в принципі є широкі можливості для створення регіональних комплексних інноваційних компаній, які у співпраці зі спеціалізованими компаніями сприятимуть покращанню економічного стану депресивних регіонів [14]. Ми вважаємо, що ця ідея має певний сенс, однак реалізація тієї чи іншої моделі інноваційного розвитку економіки регіону вимагає більш широкого погляду на проблему, оскільки не всі проблеми можуть бути вирішені ефективно на рівні регіону. Деякі міжгалузеві виробничі комплекси розповсюджують свій вплив за межі регіону, а отже необхідне створення інноваційної структури на державному рівні, що комплексно здійснюватиме стимулювання інноваційного розвитку регіонів і забезпечить узгодження їх інтересів.

Головною причиною відставання у розвитку галузей економіки і регіонів України є відсутність цілісної стратегії довгострокового науково-технічного розвитку країни. Вона повинна базуватися на глибокому економічному аналізі всіх складових науково-технічного потенціалу на різних рівнях управління НТП і враховувати перспективні тенденції соціально-економічного розвитку. В. Новицький також вказує на недоліки управління реалізацією цілісного інноваційно-інвестиційного циклу: наука-технологія-виробництво. Він вказує на розмежованість етапів циклу та застарілу схему, якій бракує інформаційного забезпечення [11].

Серед заходів державної інноваційної політики на сучасному етапі ключове значення мають наступні:

Отже, в державній інноваційній політиці суттєва роль відводиться розвитку наукової сфери. Тільки досягнення науки дають можливість вдосконалювати традиційні товари, створювати нові технології. Тому однією з умов активізації інноваційних процесів в агропродовольчій сфері є відродження та розвиток вітчизняної аграрної науки.

Нині в аграрній науці України існують проблеми, пов'язані з виїздом за кордон наукових кадрів, зношенням матеріально-технічної бази та ін. Для вирішення означених проблем необхідно збільшити обсяги державного фінансування науки.

Суттєвою перешкодою розвитку інноваційних процесів є відсутність оперативної системи доведення наукових знань до конкретних товаровиробників. Для її усунення слід створити нові проміжні ланки між виробниками і споживачами науково-технічної продукції. З світового досвіду відомі численні варіації таких інститутів - інформаційно-консультаційні служби різних рівнів, біржі науково-технічної продукції, постійні і тимчасові виставки науково-технічних досягнень, банки даних про інтелектуальну власність, комунікаційні площадки, семінари, конкурси, ярмарки інноваційно-технологічного спрямування тощо.

На стадії переходу до інноваційної моделі розвитку в системі розповсюдження нових знань структуроутворюючу роль мають відіграти державні служби консультацій, які в подальшому поступово перетворюються на координуючі центри мереж недержавних консалтингових фірм.

Серед інших важливих державних завдань в сфері активізації інноваційних процесів виступають організація науково-технічної, економічної, маркетингової експертизи розробок і підготовка кадрів для інноваційного процесу.

Послуги системи державної експертизи інноваційних проектів, що формується в Україні, є недоступними для багатьох новаторів. Тому, доцільно було б поставити питання щодо здійснення експертизи за рахунок бюджетних коштів, наприклад, включив їх в межі фінансової підтримки інноваційних та інвестиційних проектів за рахунок коштів державного бюджету.

Вирішення кадрової проблеми є необхідною умовою включення в господарський оборот результатів науково-технічної діяльності. Як свідчить досвід багатьох країн, одним з основних факторів успішного просування розробок є не стільки ефективність технологічних рішень, скільки рівень організації менеджменту на всіх етапах - від науково-дослідної роботи до продажу нового продукту. В Україні, нажаль, відчувається дефіцит фахівців з інноваційного менеджменту та маркетингу, які знають специфіку роботи з новаторськими ідеями, венчурними інвестиціями, новим продуктом, новими ринками.

Висновки. На підставі вищевикладеного можна стверджувати, що сьогодні інноваційна політика повинна бути спрямована на створення економічних, правових, організаційних основ для розвитку інноваційної діяльності в галузях економіки, забезпечення ефективного використання результатів науково-технічного прогресу, підвищення конкурентноспроможності продукції, вирішення завдань соціально-економічного розвитку.

Створення ефективної інноваційної економіки повинно бути стратегічним напрямком у розвитку агропродовольчої сфери в ринкових умовах. Лише виважена державна інноваційна політика дозволить досягти поставлених цілей інноваційного розвитку аграрного сектора і зайняти гідне місце у світовому економічному просторі.

Література

Безчастный Л. О механизме мотивации к научной и научно-технической деятельности в условиях рыночной экономики // Экономика Украины. - 1995. - №8. - С.15-23.

Варченко О. К вопросу соединения государственного и рыночного регулирования продовольственной безопасности // Экономика Украины. - 2004. - №.7 - С.53-59.

Гриньова В., Ястремська О. Особливості регіонального управління інвестиційною діяльністю в сучасних умовах // Регіональна економіка. - 2003. - №3. - С170-174.

Гусев В. Государственная инновационная политика: аспект интернационализации // Экономика Украины. - 2003. №6. - С. 77-84.

Данилишин Б., Чижова В. Научно-инновационное обеспечение устойчивого экономического развития Украины // Экономика Украины. - 2004. - №3. - С.4-11.

Жарковский Г.М. Ускорение НТП и качество продукции. - М.: Знание, 1988. - 64 с.

Задорожная О. О структурно-инвестиционной политике в условиях перехода к рынку // Экономика Украины. - 1995. - №4. - С.82-84.

Заинчковский А., Дейнеко Л., Савчур-Шекмар Н. Региональные проблемы развития пищевой промышленности // Экономика Украины. - 1995. - №11. - С.94-95.

Матюшенко И., Федоренко Е. Проблемы инновационного развития Украины на современном этапе // Економіка, фінанси, право. - 2002.- №3. - С.11-12.

Молина Е.В. Инновационные технологии социально-экономического потенциала региона в условиях открытой экономики // Экономические инновации. Выпуск 14., 2003. - С.24-30.

Новицький В. Новий етап реформування промисловості України // Реформування промисловості України. Погляд у ХХІ століття. Збірник матеріалів V пленуму-конференції. Спілка економістів України. / Відп. ред. М. Герасимчук. - К.: Аванпост-прім. - 2001. - С.7-14.

Онисько С. Деякі питання розвитку агропромислового виробництва // Економіка України. - 2002. - №9. - С.59-65.

Побурко Я., Пушак Я. Інтегральні оцінювання результатів соціально-економічної діяльності регіону: методологічний підхід //Регіональна економіка. - 2006. - №3. - С.66-73.

Титаренко Б. До питання про складові інноваційної діяльності // Економіст. - 2005. - №12. - С. 66-67.

Чеботарев В. Структура АПК и формирование инновационной политики ее трансформации // Экономика Украины. - 2003. - №4. - С.55-60.

(На головну - zip-архів)