УДК 334.012.82:330.341.1

ВРАХУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ АГРОПРОДОВОЛЬЧОЇ СФЕРИ У ІННОВАЦІЙНОМУ МЕХАНІЗМІ РОЗВИТКУ

Іртищева І.О., докторант

Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України

Постановка проблеми. Завдання інноваційного розвитку економіки України, галузей та територіальних виробничих систем вимагає врахування регіональних особливостей. Сьогодні регіон сприймається як динамічна дисипативна система, тобто його кордони не є сталими. Процеси порушення кордонів регіону спостерігаються у організаційно-економічних процесах, що сьогодні відбуваються в усіх регіональних виробничих системах. Регіональні інтереси поширюються на суміжні території, накладаються одні на одні і утворюють складну систему взаємозв'язків. Розвиток регіонів порушує не тільки міжрегіональні, але й міждержавні кордони.

З іншого боку, регіони все більше прагнуть самостійності. О. Ковальов вважає цей процес природним і цілком закономірним [11]. Таким чином загострюється протиріччя між регіоналізацією і державністю.

Окрім того, на більш високому рівні організації економіки - міждержавному також загострюються протиріччя між регіоналізацією та глобалізацією [10].

Таким чином, у розвитку світової економічної системи, економіки держав і територій все більшу роль відіграє регіональний аспект, що і зумовлює об'єктивну необхідність звернути особливу увагу на регіональні особливості інноваційного розвитку і пошук нових форм організації виробництва.

Стан вивчення проблеми. Механізм інноваційного розвитку у регіонах може діяти ефективно лише при врахуванні регіональних особливостей. Відомі вітчизняні вчені вказують на те, що особливості кожного регіону є найважливішим першочерговим завданням, яке слід враховувати при дослідженні будь-якої діяльності. Як відмічають М. Денис, М. Козоріз, М. Максимчук, І. Марголич впровадження інноваційних технологій в будь-яку сферу діяльності повинно враховувати особливості регіону. Отже, це питання є вельмиактуальним.

Завдання та методика дослідження. При розробці механізмів управління інноваційним розвитком в регіонах необхідно враховувати багато проблем. Потрібна наскрізна розробка і планування інноваційної діяльності. Однак, в першу чергу, обов'язковим є врахування регіональних особливостей агропродовольчої сфери у інноваційному механізмі. Тобто це першочергова складова, яка потребує досконалого вивчення.

Результати дослідження. Як показує аналіз, і що підтверджується нашими дослідженнями, у регіональній інноваційній сфері відбуваються наступні явища:

- на рівні регіонів України спостерігається наявність диспропорцій у розвитку інноваційної діяльності, яка бере початок з часів СРСР і посилилася за часів незалежності (при трансформації механізмів господарювання до умов ринкової економіки). Найбільш інноваційно-активними регіонами є м. Київ, Харківська та Донецька області;

- Україна володіє значним але недосконало структурованим науково-технічним потенціалом, що проявляється у концентрації наукових організацій у Києві, Харківській, Дніпропетровській, Львівській і Донецькій областях;

- існує невідповідність науково-технічного потенціалу країни загальній продуктивності національної економіки, що в результаті зумовлює низьку ефективність національної інноваційної системи;

- в Україні наявні суттєві відхилення окремих регіонів від середнього рівня за показниками: кількість наукових і науково-дослідних організацій, частка інноваційних продуктів та послуг, обсяги відвантаженої інноваційної продукції. При цьому відсутні загальнодержавні підходи до визначення інноваційного розвитку регіонів;

- наявність інноваційних процесів лише частково фіксується в статистичній інформації, але при цьому не оцінюється її вплив на економічний розвиток регіонів. Відсутність чіткої взаємоув'язки державної інноваційної політики з регіональною політикою інноваційного розвитку робить їх відірваними від реальних потреб суспільства та можливостей їх забезпечення з боку суб'єктів господарювання [12].

Для регулювання інноваційного розвитку агропродовольчої сфери кожного регіону необхідним є визначення його потенційних можливостей щодо реалізації інноваційного розвитку і завдань економічних і фінансових інститутів та регіонального управління. Основні компоненти, що визначають інноваційність розвитку агропродовольчої сфери економіки регіонів визначаються за наведеною схемою (Рис. 1).

Основні елементи системи інноваційного розвитку агропродовольчої сфери регіонів

Рис. 1. Основні елементи системи інноваційного розвитку агропродовольчої сфери регіонів

Сьогодні регіональна економіка перестає бути тільки такою, що компенсує об'єктивні територіальні диспропорції. Вона все більше стає (інноваційно-орієнтованою) розвиваючою, тобто орієнтованою на освоєння перспективних господарсько-економічних укладів, запровадження нових видів діяльності, формування сучасних інституційних структур, зміну територіальної структури економіки і системи розселення [7 - С. 230-231, 13].

Сьогодні існують три інституційні моделі регіонального розвитку:

- політична - облік різних факторів регіонального розвитку, узгодження інтересів, цілей і пріоритетів різного рівня, формування консенсусу учасників, контролю за дотриманням установлених "правил гри";

- інтелектуальна - розробка уявлень про майбутнє, формулювання проблеми і пошук найбільш ефективних рішень;

- управлінська - забезпечення реалізації окреслених цілей регіонального розвитку на основі використання реальних фінансових, організаційних, людських та інших видів ресурсів [13, 1].

Врахування інноваційних особливостей з погляду форм реалізації інноваційних процесів є доцільним, оскільки дозволяє забезпечити оптимальне використання їх досвіду [14]. Як свідчить світовий досвід, врахування регіональних особливостей при стимулюванні інноваційної діяльності та створенні інноваційної інфраструктури є закономірним.

Основним інструментом стимулювання інноваційної діяльності у агропродовольчій сфері є державна та регіональна інноваційна політика, яка передбачає підтримку науково-інноваційних підприємств та установ.

В. Точилін пише, що з огляду на ризики, пов'язані із зниженням рівня захисту внутрішнього ринку, важливо, щоб підтримка власних сільськогосподарських виробників і забезпечення продовольчої безпеки країни залишалися пріоритетними напрямками аграрної політики і не були принесені в жертву лібералізації аграрних ринків [16].

Мета врахування регіональних особливостей агропродовольчої сфери у інноваційному механізмі регіонального розвитку, на нашу думку, випливає зі високого значення цієї сфери в забезпеченні соціально-економічних потреб населення регіону. Її можна сформулювати наступним чином: досягнення максимального рівня розвитку соціально-економічної системи регіону і згладжування нерівномірності розвитку територій на основі подолання вад і максимального використання переваг і можливостей регіону у інноваційному розвитку і одночасного забезпечення оптимальних пропорцій у розвитку комплексу підприємств і виробництв агропродовольчої сфери регіону для повного задоволення потреб населення і дотримання вимог продовольчої безпеки.

Інноваційний механізм регіонального розвитку для досягнення встановленої мети має спиратися на систему принципів, що мають визначати ключові напрямки розвитку, складові механізму інноваційного розвитку і систему зв'язків між ними.

Нами сформульовано наступні принципи врахування регіональних особливостей агропродовольчої сфери у інноваційному механізмі регіонального розвитку:

Принцип 1. Органічне поєднання національних і регіональних соціально-економічних інтересів та проблеми продовольчої безпеки. Вимоги забезпечення єдності і суверенітету держави вимагають обмеження спрямованості розвитку регіонів у напрямку посилення їх самостійності. Самостійність регіонів припустима лише до того рівня, доки вона не загрожує цілісності держави і відповідає встановленим принципам державного устрою. Забезпечити це можливо лише за умови участі центральних органів влади в управлінні інноваційним розвитком агропродовольчої системи регіонів і органічного поєднання централізації та децентралізації управління. Цьому принципу відповідає участь держави у фінансуванні регіональних інноваційних програм і проектів.

Принцип 2. Забезпечення еквівалентності обміну між регіонами та між галузями у економічній системі регіону. Нерівномірність ресурсного, виробничого і трудового потенціалу регіонів приводить до неможливості їх повного самозабезпечення, Звідси випливає необхідність товарообміну між регіонами. Важливо щоб цей обмін здійснювався на принципі еквівалентності. Забезпечити цю вимогу можливо лише на рівні держави, і насамперед слід визначити найголовніші диспропорції у розвитку регіонів і скоординувати товаропотоки для більш повного задоволення потреб населення.

У внутрішньорегіональній економічній системі найбільш гострою проблемою є диспропорція у розподілі результатів діяльності сільського господарства і харчової промисловості і різноспрямованість їх векторів розвитку. Усунення цієї диспропорції можливе лише на засадах спряження інтересів цих галузей і за умови регулюючого впливу державних і регіональних органів влади.

Принцип 3. Поглиблення агропромислової міжгалузевої інтеграції. З огляду на необхідність стимулювання інноваційних процесів у регіональній агропродовольчій сфері виникає проблема вибору сучасних організаційних форм. Сьогодні вченими розглядаються різні за масштабами та організаційно-економічними принципами дії форми агропромислових утворень [2, 3, 4, 5, 6, 15]. Всі їх об'єднує одне - принцип поглиблення агропромислової інтеграції.

Безперечно, основним з головних чинників вирішення ефективного розвитку АПК, формування технологічно досконалого, екологічно безпечного та високопродуктивного виробничого потенціалу є радикальне вдосконалення взаємозв'язків між промисловістю та сільським господарством у напрямку поглиблення інтеграції на основі спеціалізації та концентрації виробництва, що є закономірним процесом [5].

Ми вважаємо, що зміни мають стосуватися насамперед вертикальних відносин між ланками у технологічному ланцюгу виготовлення кінцевої продукції - продуктів харчування, оскільки диспаритет цін і нееквівалентність обміну між сільським господарством та харчовою промисловістю зумовлюють згортання аграрного виробництва, насамперед - у тваринництві. Поглиблення інтеграції дозволить шляхом ув'зування інтересів виробників та переробників сільськогосподарської продукції підвищити соціально-економічну ефективність, як сільськогосподарської, так і промислової складових агропродовольчої сфери.

Сьогодні пропонуються різні форми агропромислової інтеграції. Так М. Гарасим вважає найбільш прийнятною і універсальною формою реалізації фінансово-економічних відносин у інтегрованому формуванні - контрактну форму [5]. Найбільш оптимальною організаційно-правовою формою інтегрованого підприємства він вважає асоціацію на договірній основі, як найбільш м'яку форму інтеграції, найдешевший і найшвидший спосіб апробації можливостей спільної діяльності.

Нажаль, ми маємо зауважити: досвід використання цієї організаційної форми показує, що створення асоціацій не дає очікуваного результату через відсутність чіткої мотивації сільськогосподарських виробників та зацікавленості промислових підприємств, оскільки перші у рамках асоціацій не отримують належного фінансування, а других врешті-решт влаштовує сьогоднішній стан у якому сільськогосподарські виробники повною мірою залежать від переробників.

Іншою можливою формою агропромислової інтеграції є кооперація. Основним стимулом до кооперації є отримання вигод від ефекту масштабу і координації дій [15]. Кінцевою метою створення сільськогосподарських кооперативів є не прибуток, а надання дешевих і якісних послуг їх власникам і клієнтам. Законом України "Про сільськогосподарську кооперацію" передбачено можливість створення кооперативів вертикального і горизонтального типів [8]. На нашу думку, кооперативна форма не дозволить дати очікуваного ефекту у інноваційній діяльності, оскільки кооператив є несталою організаційною формою, а підприємства, що входять до його складу мають право і можливість становитися учасниками інших подібних утворень. За таких умов, дуже складно сформувати чітко діючий інноваційний механізм розвитку.

Сьогодні поширеною у науковій літературі є ідея створення технопарків для стимулювання інноваційної діяльності. Існують подібні розробки і стосовно аграрної сфери, зокрема - пропозиція створення агротехнопарку "Дрогобич" [3].

Ще одною перспективною організаційною формою є міжнародний стратегічний альянс. Т. Денис розглядає міжнародний стратегічний альянс як механізм інноваційного розвитку підприємства [6]. Вона вважає, що формування та раціональне використання переваг міжнародних стратегічних альянсів може пришвидшити інноваційний розвиток вітчизняних підприємств та підвищити їх конкурентоспроможність на національному та міжнародному рівнях.

Сьогодні пропонується також створення спеціальних (вільних) продовольчих зон в Україні [4]. Досвід створення таких зон в світі свідчить про те, що вони сприяли розвитку як промислового, так і аграрного виробництва. Спеціальна (вільна) продовольча економічна зона - це частина території країни, якій державою наданий спеціальний правовий і економічний статус, що передбачає ринкову форму управління з частковою розподільчою роллю держави, а її організаційно-економічний механізм - таку систему пільг і стимулів для вітчизняних та іноземних підприємців, які здатні забезпечити виробництво й розподіл суспільного продукту для досягнення конкретної національної чи регіональної інтеграційної мети. Створення таких зон безперечно є дієвим шляхом, що дозволить залучити інвестиції у сільське господарство регіонів, втім неоднозначне ставлення влади до спеціальних економічних зон є головною перепоною на шляху їх створення в Україні.

У вітчизняній та зарубіжній літературі також зустрічається пропозиція створення агроторгових домів. Метою створення районних агроторгових домів є прискорене формування ринкового середовища, розвитку товарно-грошових відносин, вигіднішої реалізації товаровиробниками своєї продукції та поліпшення матеріально-технічного постачання агропромислових товаровиробників, усунення диспаритету цін і досягнення оптимальних для виробників рівнів цін реалізації сільськогосподарської продукції. Завданням таких структур є накопичення товару для реалізації на біржах. Отже ця структура діє лише на стадії реалізації товару і не може активно стимулювати інноваційний розвиток виробництва.

У другому розділі нами було розглянуто основні риси кожної з можливих організаційних форм агропромислової інтеграції і визначено їх недоліки та переваги. Ми можемо зробити висновок про те, що сьогодні не існує оптимальної організаційної структури агропромислової інтеграції яка б повною мірою задовольняла вимогам Причорноморського регіону. Кожна з цих форм має можливість бути реалізованою на регіональному рівні за умов відповідної адаптації і узгодження із специфікою регіону.

Принцип 4. Науково-обґрунтований, раціональний вибір форм стимулювання інноваційної діяльності у агропромисловій сфері регіону. Н.Зінько, розглядаючи світовий досвід інноваційного розвитку, розкриває інструменти стимулювання інноваційної діяльності у різних країнах [9].

Узагальнивши досвід стимулювання інновацій у регіонах США, Німеччини, Великобританії, Індії, Ірландії, Японії, Сінгапуру, Фінляндії можна виділити наступні інструменти:

1. Система оподаткування:

- податкові пільги;

- податкові канікули (до 10 років).

2. Удосконалення системи фінансування інноваційних проектів:

- стимулювання утворення венчурних фондів і залучення фінансових ресурсів із-за кордону;

- надання фірмам можливості створення додаткових резервів які не оподатковуються;

- участь держави у фінансування інновацій:

а) гранти, безвідсоткові позики, субсидіювання інноваційної діяльності та інші інструменти дофінансування, кредитування НДДКР;

б) участь у фінансуванні інновацій разом з приватним сектором (фінансування у Японії: 20 % влада, 80 % приватний сектор, у Німеччині: 30 % місцеві та державні кошти, 70 % - приватний сектор);

в) урядова допомога у рамках урядових програм досліджень і розробок та технологій, що містять федеральні винаходи (США), фінансування науково-дослідних заходів з державного та регіонального бюджетів (Німеччина), участь в обміні технологіями.

3. Надання інноваційним фірмам фінансових, консалтингових, транспортних, телекомунікаційних послуг найвищої якості.

4. Створення державних інституцій з підтримки досліджень та інноваційного розвитку (Національна рада науки і технологій (Сінгапур), Агенція розвитку технологій (Фінляндія), Державна інноваційна компанія (Німеччина)).

5. Створення наукових парків, кластерів.

6. Додаткові стимули на рівні адміністративних регіонів для підприємств, що фінансують інноваційну діяльність.

Як вже вказувалося, головною проблемою стимулювання наукових розробок в Україні залишається їх фінансування. В сьогоднішніх умовах вихід може бути лише один - замовником наукових розробок мають виступати підприємства, що прагнуть зайняти достойне місце у конкурентному середовищі, а фінансування розробок має здійснюватися спільними зусиллями держави, регіону і приватного сектора.

Особливу зацікавленість викликає досвід стимулювання інновацій у Фінляндії:

- держава спрямовує зусилля на освіту, семінари, тренінги для підприємців, дослідження в секторі послуг, які базуються на знаннях;

- відсутність податкових пільг але кошти безпосередньо перераховуються фірмам, університетам і академічним інституціям;

- стимулювання співпраці науки та бізнесу через обмеження державного фінансування університетів і фінансування конкретних дослідницьких проектів спільних з підприємствами (50% грошей на НДДКР від влади і 50 % з приватних джерел) [14, 9].

Ми пропонуємо залишити лише два інструмента державного стимулювання інноваційного розвитку:

1. Пільгове фінансування і дофінансування проектів коштами державних фінансово-кредитних установ.

2. Надання гарантій інвесторам.

Інноваційна діяльність має проваджуватися за рахунок раціонального використання власних резервів і знань з залучення і освоєння інвестиційних коштів, вміння вклонятися від ризиків.

Висновки. Мету врахування регіональних особливостей агропродовольчої сфери у інноваційному механізмі регіонального розвитку можна сформулювати як досягнення максимального рівня розвитку соціально-економічної системи регіону і згладжування нерівномірності розвитку територій на основі подолання вад і максимального використання переваг і можливостей регіону у інноваційному розвитку і одночасного забезпечення оптимальних пропорцій у розвитку комплексу підприємств і виробництв агропродовольчої сфери регіону для повного задоволення потреб населення і дотримання вимог продовольчої безпеки. Сформулювавши принципи врахування регіональних особливостей агропродовольчої сфери у інноваційному механізмі регіонального розвитку можна стверджувати, що для досягнення позитивних результатів необхідна підтримка з боку держави. Світовий досвід стимулювання інновацій вказує, що слід використати два інструмента державного стимулювання інноваційного розвитку: пільгове фінансування і дофінансування проектів коштами державних фінансово-кредитних установ та надання гарантій інвесторам.

Література

Алексеев О.Б., Щедровицкий П.Г., Шейман Д.И. Институциональные механизмы регіонального развития // www.kazanf.ru/publications/kazanf/n3/stat4.

Бралатан В.П. Формування агроторгових домів у системі сільськогосподарського ринку на Вінниччині // Економіка АПК. - 2006. - №5. - С.122-124.

Бугай Б., Мізерник І., Одрехівський М., Франків Н. Проблеми створення та функціонування агротехнопарку "Дрогобич" // Регіональна економіка. - 2006. - №2. - С. 238-245.

Васенко В.К. Спеціальні (вільні) продовольчі зони: сутність і передумови створення // Економіка АПК. - 2005. - №1. - С.141-145.

Гарасим М. Агропромислова інтеграція в АПК України в контексті її підготовки до вступу в ЄС // Регіональна економіка . - 2006. - №2. - С. 217-225.

Денис Т. Міжнародний стратегічний альянс як механізм інноваційного розвитку підприємства // Регіональна економіка. - 2005. - №4. - С.145-152.

Долішній М.І. Регіональна політика на рубежі ХХ -ХХІ століть: нові пріоритети. - К.: Наукова думка, 2006. - 512 с.

Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" // Урядовий кур'єр. - 1997. - 14 серпня.

Зінько Н. Інструменти стимулювання інноваційної діяльності (на прикладі Індії, Ірландії, Сінгапуру, Фінляндії, Японії) // Регіональна економіка. - 2006. - №4. - С.220-226.

Кащеев О.В. Глобализация против регионализации // Текстильная промышленность. - 2003. - №3. - С. 22-26.

Ковальов О.П. Регіональний розвиток: погляд на сто років вперед // Регіональні перспективи. - 2003. - №7-8 (32-33). - С. 3-11.

Козоріз М., Денис М. Аналіз та оцінка інноваційності розвитку економіки регіонів // Регіональна економіка . - 2006. - №4. - С. 29-40.

Максимчук М. Європейський досвід інституційного забезпечення регіонального розвитку та його адаптація в Україні // Регіональна економіка. - 2006. - №4. - С. 213-220.

Марголич І.І. Регіональні особливості інноваційних процесів у світовій практиці господарювання // Регіональні перспективи. - 2003. - № 7-8 (32-33). - С. 37-38.

Приліпко С.М. Створення кооперативу у виробництві продукції свинарства // Економіка АПК. - 2006. - №4. - С.42-48.

Точилін В. Ринки базових галузей: напрями розвитку та державного регулювання // Економіст. - 2004. - №3. - С.57-59.

(На головну - zip-архів)